Для нас це зрада. Військовий, волонтер та дружина загиблого в боях — про ситуацію у Станиці Луганській

Для нас це зрада. Військовий, волонтер та дружина загиблого в боях — про ситуацію у Станиці Луганській

Фото УНІАН

Майже рік я був на Донбасі серед тих, хто гинув, — унаслідок обстрілів мінометами, “градами”, від снайперського вогню, хто підривався на мінах і розтяжках. Серед них — 68 воїнів, які віддали життя у боях за Станицю Луганську у серпні 2014-го. Вони зробили все, аби звільнити селище від терористів. Інші військові далі йшли до мети — вільної України. Вірили, що смерті побратимів — недаремні. І раптом лунає наказ — “Відійти”. Полишити позиції, за які пролито стільки крові. Мовляв, усе: закінчення гарячої фази, розведення сил, мирні переговори, ОБСЄ контролює...

Нагадаю, 26 червня ЗСУ розпочали розведення сил і засобів біля КПВВ “Станиця Луганська”, про яке було домовлено ще 2016 року. Зеленський заявив: це перший крок до припинення вогню. Однак 1 липня ворожі снаряди влучили в автомобіль українських медиків. 2 липня на брифінгу речник Міноборони України Дмитро Гуцуляк повідомив: “У районі населеного пункту Станиця Луганська, на території, з якої, за заявами противника, виведено його війська, продовжують перебувати групи військовослужбовців російських окупаційних військ, які видають себе за місцевих жителів, переодягнувшись у цивільний одяг”.

Як почуваються сьогодні бійці ЗСУ? Як почуваються місцеві, що після звільнення спершу боязко і невпевнено, а потім дедалі голосніше заявляли, що Станиця Луганська — це Україна? От як — ЗРАДЖЕНИМИ.

“Мій чоловік Тарас Дорош загинув там... — каже вдова військового Уляна. — Я проти здачі українськими військами позицій. Це паплюжить пам’ять про загиблих. На мою думку, відведення сил послаблює наші позиції. Я була не раз у Станиці Луганській і знаю, що дуже багато зроблено там з боку України в соціальному та гуманітарному плані. І дитячі майданчики відкривали, і українську бібліотеку...

Там є мирні люди, які залишаються фактично без захисту.

Бути українцями у Станиці Луганській набагато важче. Щоби одягнути вишиванку чи вивісити синьо-жовтий прапор, треба мати мужність. Не раз після проукраїнських акцій місцевим надходили телефонні дзвінки з того боку з погрозами. Українська влада не має права покинути цих людей”.

Там є мирні люди, які залишаються фактично без захисту.

“Чому українські військові повинні відступати з української землі? Поясніть мені! Ця земля була визволена такими великими жертвами, — каже місцевий активіст Олександр Ретівов, що активно допомагав українській армії та пережив полон “ЛНР”. — Це капітуляція, нехай поки що й часткова.

Інша сторона вдаватиме, що дотримується домовленостей. Але тільки тому, що прагнуть зусиллями Червоного Хреста відновити міст через Сіверський Донець, який з’єднує Станицю Луганську з окупованою територією. Тільки отримають міст, від них можна чекати чого завгодно.

Місцеві вже проводили акції протесту проти відведення українських сил. За ці роки в Станиці Луганській сформувався певний кістяк патріотичних сил. Навіть ті, хто раніше дещо критично ставився до наших військових, взаємодіючи з ними, виробили патріотичну позицію. А тепер місцеві бояться. І починають утікати.

Люди почуваються, як на пороховій бочці. Сьогодні ти український патріот на українській території, а завтра її можуть віддати і за тобою прийдуть. Що Україна показує громадянам? Те, що ми їх можемо кинути в будь-який момент на поталу сепарам? Жителі сусідніх містечок розуміють, що вони також не застраховані від подібного. А раптом надумають відвести війська із Щастя? А сепарам це місто дуже потрібне, там ТЕЦ!”

Сьогодні ти український патріот на українській території, а завтра її можуть віддати і за тобою прийдуть.

Станицю Луганську відвойовували великою кров’ю, адже цей пункт має стратегічне значення.

“Справжнє пекло почалося, коли сепари відступили на Лису гору, — каже Олександр Ретівов. — Там була банда Мозгового, козачки... З наближенням українських військ у серпні 2014-го вони перебігли через міст і підірвали його. Засіли на Лисій горі та в Миколаївці. Станицю Луганську стали обстрілювати з важкого озброєння, в хід пішли “Гради”. Загинуло багато військових, були втрати серед цивільних, великі руйнування. І навіщо це? Аби потім її втратити?!”

Військовою помилкою вважають відведення сил з обладнаних позицій і бійці, що воювали за Станицю Луганську.

“Я півтора року провів у Станиці Луганській, — каже український офіцер із позивним “Саїд”. — Тільки з тих людей з різних підрозділів, які свого часу були під моїм командуванням, там загинуло 18 осіб.

Свого часу було відведення у Золотому-1. І що в результаті ми отримали? Втратили контроль у сірій зоні! Противник тепер розташувався по лінії залізниці. А колись ця залізниця була під нашим контролем.

У Станиці Луганській розведенням ми віддаємо під контроль противника цілий залізничний вузол.

Війська вийшли за межі населеного пункту. Як тепер його можна контролювати? Треба було обговорити можливість патрулювання Станиці Луганської мобільними групами.

Свого часу було відведення у Золотому-1. І що в результаті ми отримали? Втратили контроль у сірій зоні!

Ми ніяк не можемо проконтролювати людей, які заходять із того боку. Тільки за моїми даними, на тій стороні воюють 420 осіб із пропискою у Станиці Луганській. Як ми можемо унеможливити їхнє проникнення на цю територію?

Фактично, Україна тепер втрачає цей населений пункт. Ми ставимо під загрозу проукраїнське населення. Що ми їм скажемо? “Вибачте, так вирішили”? Раніше ми мали прикриття з боку річки. Нині сили відвели на два кілометри. Їм тепер і міст не обов’язково мати.

Там є декілька місць із пологим берегом, використовуючи які, можна форсувати Сіверський Донець плавучою технікою.

Так, можна інколи відійти, маючи план, як повернутися. Тепер я не бачу, що такий план є. Тож у моєму розумінні відведення — це зрада. Ще один крок до здачі наших позицій”.

Історія вчить: ті, хто йде на поступки росіянам, або дурні, або зрадники. І якщо не вистачає шкільних знань, то президент і його команда хоч би життєвий досвід задіяли. Ну не вірю, що ці “чуваки” не знають, що не умиротворять вуличного грабіжника тільки 5 гривень із гаманця. Узявши п’ятірку, він забере і гаманець, і годинник, і телефон, ще й арматурою вгріє по голові “замирителя”.

Впевнений, “з того боку” жест миролюбності оцінили в найкращих традиціях гопоти: показав слабкість — значить, ти “терпило”. “Жест доброї волі” — такого виразу нема в лексиконі “іхтамнєтов”. Для них це прояв слабкості, а на слабкість вони реагують так: нахабніють і вимагають для себе ще більшого. І плювати хотіли на звернення до світової спільноти із закликами засудити обстріл, порушення норм гуманітарного права... За їхньою логікою, обстріл медичного автомобіля — це не зрив переговорів, а спосіб вибити з піддатливого “терпили” ще більше для себе “ніштяків”.

Британському прем’єру Вінстону Черчиллю приписують вислів: “Якщо країна між війною і ганьбою обирає ганьбу, вона отримає і ганьбу, і війну”. Думаю, маємо саме цей випадок.

Автор: nady_turtle
Предыдущий материал

Каменських розляглася в срібному купальнику та закликала до спорту

Следующий материал

В Николаеве на площади Соборной уже начали укладывать плитку

Коментарии (0)