“Думала, що живою звідти не виберусь”: історії вінничанок, які потрапили в рабство за кордоном

“Думала, що живою звідти не виберусь”: історії вінничанок, які потрапили в рабство за кордоном


Щороку 30 липня відзначається Всесвітній день боротьби із торгівлею людьми. За оцінками Міжнародної організації з міграції в Україні, починаючи з 1991 року понад 230 тисяч українців постраждали від цього виду злочину.

Якщо ще минулого року 49 вінничан мали статус постраждалих від торгівлі людьми, то вже на сьогодні їхня кількість зросла до 58 осіб. З них більшість – чоловіки, які постраждали від жорстокої трудової експлуатації. Однак у пастку потрапляють також жінки та навіть неповнолітні особи.

У Вінниці їм допомагає правозахисна організація “Джерело надії” і сьогодні у приміщенні організації ми зустрілися із двома вінничанками, які декілька років тому потрапили у рабство, але змогли повернутися додому.



НАДІЯ

Спершу спілкуємось із Надією. Помічаємо, як охайно зачісане біляве волосся, лёгкий макіяж на обличчі та її неприховане хвилювання. “Ну, я не вмію гарно говорити…”- ніби дещо сором’язливо зізнається жінка, але сідає перед журналістами та починає розповідати свою історію.

Все трапилось у 2015 році, коли вона втратила роботу у Вінниці.

– На нашому Центральному ринку побачила дівчинку з табличкою на грудях, де було написано, що є хороша робота в Росії. Я підійшла розпитати. Вона каже, що платять 800 доларів, довезуть туди безкоштовно, а вже там відпрацюєте. Бо я ж не мала грошей навіть на дорогу, то дівчина каже, щоб не переживала і їхня організація все влаштує. Тому я зі своєю племінницею та ще подругою погодилися поїхати.

Попередньо, у Москві жінки мали торгувати на ринку цитрусами. Що все піде зовсім не так, як планувалось, стало зрозуміло вже за декілька днів після приїзду.

– Я знала завжди, що ніколи не потрібно віддавати паспорт, але вони сказали, що він їм треба, щоб заповнити наші дані та переписати інформацію та оформити договір. Ну і все. Вони як паспорти в руки взяли, так назад нам їх вже ніхто не віддав. Ми щось ще три дні постояли на тому базарі, а потім нам сказали, що треба переїхати в інше місце та перефасувати побутову хімію, у якої закінчився термін придатності. Ми приїхали туди і там вже почалось пекло з перших секунд, як ми лише переступили поріг того величезного ангару. Господарем там був такий дуже різкий чоловік, скажений, ставився до нас так, ніби ми не люди…



Окрім паспортів, у жінок також забрали телефони, аби вони більше працювали та “не відволікались на розмови”. Умови роботи були досить небезпечними: перепаковувати побутову хімію потрібно було руками і навіть рукавичок або масок жінкам не дали. Поселили їх у невеликий барак, а з їжі були лише локшина швидкого приготування, як “Мівіна”.

– Ніякої картоплі, супів – нічого. Вода якась іржава з труб бігла, тією водою ми і їсти готували, і пили, і милися. Охорона була, і якщо крок вліво чи вправо – були образи, що “хохлы” и “бычье”. Приниження було таке, що жах. Я навіть ніколи не могла подумати, що потраплю в таку ситуацію. От зараз згадую і мною починає трусити, аж плакати хочу. Я ніколи не могла подумати, що такі жорстокі люди є і так можуть вчинити.

Пропрацювали жінки в ангарі протягом трьох місяців, робочий день починався о сьомій ранку і міг тривати до опівночі. Отримати вихідний навіть через хворобу було неможливо. Через постійний контакт із хімією у жінок почалась алергія та постійний кашель, а під нігтями з’явились рани від кислоти.

– Ми вже фізично працювати не могли. Привезли іншу партію хімії, а нам дали по тисячі рублів і відправили, щоб їхали. Ми звідти вибирались, як могли. А в моєї племінниці ще були золоті сережки, то ми їх продали, тому що просто не мали за що доїхати до Вінниці. Так ми дісталися сюди. Тепер кожному кажу, що не потрібно нікуди їхати.

Три місяці Надія не могла зв’язатися із чоловіком та сином, а тому після приїзду у Вінницю вся родина була шокована тим, що сталося з жінкою та сказали, що більше на жодні заробітки вона не поїде. Більше того, вони навіть ходили до поліції, однак, за словами жінки, там їх лише підняли на сміх і сказали, щоб ми йшли та шукали ту дівчину, яка їх відправила на “заробітки”. Заяви про злочин в них також не взяли.

– Подивились на нас, як на дурачків… Мало того, що й так відчувала себе приниженою та ображеною, та й ще тут якесь таке ставлення… То ми один раз сходили (в поліцію – ред.) і все.

Вже вдома на жінку чекало спілкування із психологами та вихід із депресії. Також довелось відновити фізичне здоров’я та навіть лікуватись у Києві. Надія розповідає, що після повернення додому дійсно самостійно намагалась знайти дівчину, яка влаштувала їх на “роботу”, однак – безуспішно.

– Я ж знаю, куди та Крістіна нас водила. То ми пішли туди, то на Вишеньці було, а там звичайна квартира. Як ми були там минулого разу, то там стояв комп’ютер, столик і за ним сиділа ось ця дівчинка. Коли ж ми вже прийшли після цих “заробітків”, то там жили якісь бабуся та дідусь і кажуть, що в них ніколи ніякого офісу не було. Її (Крістіну – ред.) я набирала, але вона вже поза зоною досяжності. І ось скільки вже пройшло часу, а я досі періодично той номер набираю. Думаю, може вона десь з’явиться, але ні. Я дуже хотіла з нею поспілкуватись, що вона мене всунула в таке пекло, що я думала, що жива звідти не виберусь…

Сьогодні жінка заробляє тим, що пече пиріжки на замовлення та активно долучається до всіх акцій, щоб якнайбільшу кількість людей переконати в тому, що не варто нікуди їхати і роботу можна знайти вдома.



ГАЛИНА

Галині сьогодні 57 років і вона працює на пошті. Здається дуже відкритою жінкою з гарним почуттям гумору. Питає, якою мовою нам зручніше спілкуватись і весело додає, що може навіть іспанською, а ще планує вивчити німецьку та англійську. Однак щойно розмова доходить до того, що сталось із нею, жінка іронічно посміхається і декілька секунд мовчить, пригадуючи те, що навряд чи хтось хотів би пережити сам.

Її історія трапилася також у 2015 році. Через скрутне економічне становище в країні, вона вирішила поїхати на заробітки в Польщу, однак надовго там не затрималась та самостійно вирушила до Італії. Говорить, єдине про що жалкує, так це про те, що під час поїздки до Італії не зупинялась у гарних, цікавих та історичних місцях довше.

– Якогось не дуже доброго дня, почувши, що можна за декілька місяців так оплатити навчання дитині, я вирішила з’їздити в Польщу. То була не дуже добра ідея, треба було пошукати іншу державу та шукати серйозніше, тому що Польща зараз одна із країн, де найбільше наших заробітчан, але мені просто не подобається там, тому що через важку роботу майже всі зароблені гроші витрачаються на лікування та психологічну реабілітацію потім.

Роботу в Італії на теплицях знайшла самостійно через інтернет. І вирушила на південь Апеннінського півострову. Пропрацювавши місяць жінка не лише не отримала зароблених коштів, а ще й отримала погрози від “роботодавців” про якісь борги та вимоги повернути кошти. Терпіти далі Галина не стала і пішла: пішла буквально, адже через відсутність грошей змушена була понад два тижні йти пішки через всю Італію.

– Пройшла багато. От подивіться, де Калабрія – це саме “підошва” того “чобітка” (Апеннінського півострову – ред.), і дійшла вище Риму. Тому, дітьки, займайтесь спортом: альпінізм та скелелазіння – це гарна школа для психологічної та фізичної підготовки. Найважчим була неймовірна спека, понад 40 градусів. Це дуже страшно. Відсутність їжі, то не страшно, тому що в спеку їсти не хочеться – лише пити. Але тут також є загроза, адже пити можна, але купатись у морі не варто, не завжди є можливість вимитись і коли при +40 у тебе на тілі починає кристалізуватися сіль – це дуже неприємно. Взагалі та “екскурсія” була дуже цікава.

Жінка розповідає, що дуже неприємним моментом для неї стало те, що на роботі в теплицях її ніхто не попередив про господарів та їхню звичку не платити робітникам та вимагати від них неіснуючі борги.

– Наші ще почали на мене кричати, що не можна кидати друзів і в усіх є борги, а тому ми маємо їх відпрацьовувати. Але як це – пропрацювати місяць і ще мати борги? Ми займались розсадою – пересаджували рослини з одних касет в більші. Работа насправді не важка. Там працювало дуже багато людей, хоча з України майже нікого не було.



Пощастило жінці через те, що вона категорично відмовилась віддавати свій паспорт з будь-якого приводу. Тому після того, як залишила місце роботи без грошей, метою Галини було просто дійти на північ, адже вважала, що вийти на континент зможе пішки. Колишні роботодавці деякий час намагались переслідувати Галину та повернути її, але вона вже відійшла досить далеко і тому погрожувати їй могли лише телефоном.

– Казали, що відслідковують і от коли мене знайдуть!.. На що я відповідала: “Не коли, а якщо знайдете”.

Лише через тиждень вона змогла зв’язатися із сином, який повідомив, що в одному місті неподалік Мілану працює мама його однокласника, яка зможе допомогти, тому йшла Галина туди.

– Дуже важко було йти вдень. І хоча у мене не було грошей, я могла зайти у магазин і там під кондиціонерами походити півгодинки, щоб охолонути, а потім далі йти. Вже після Риму я спробувала сісти в їхню “електричку”, але люди дуже тримаються своєї роботи і без квитка не пускали.

Добре було в Римі. Не знаю хто це започаткував, але там ввечері, коли вже темно, приїхало кілька мікроавтобусів з яких просто роздавали їжу. То ось через два тижні у мене перші продукти з’явились. Мені дали великий персик, печиво і тістечка з кремом! Ось це була найбільша насолода, без тістечок дуже важко, – сміючись додає Галина. – Вже після Риму я побачила, що люди якось простіше ставляться до всього, тому я на листочку написала повідомлення через інтернет-перекладача: “Пробачте, у мене немає білету, не висаджуйте мене. Я потрапила до рук шахраїв, допоможіть доїхати до друзів”. Тому я просто заходила у потяг і давала контролерам, вони уважно читали, але пропускали.

Таким чином жінка змогла дістатися до своїх знайомих в іншому італійському місті. Дещо саркастично додає, що взагалі подорож їй сподобалась, якби ж тільки виразка шлунку через стрес не відкрилась. Спершу її намагалися лікувати в Італії чим могли (адже потрапити в лікарню було б надто дорого), однак коли нічого не допомагало та ставало гірше – змогли відправити жінку до України. Для цього також довелось шукати людей, які б погодилися безкоштовно відвезти Галину додому.

Посміхаючись зізнається, що одразу після повернення до Вінниці, в розмові у неї було ледь не 80% лайливих слів, але вже зараз, коли емоції не настільки насичені, вона навчилась стримуватись. До речі, насправді спілкується жінка гарною українською. Захопливо розповідає про те, які країни бачила, чим відрізняються швейцарці від німців і додає, що ще планує поїздити та побачити світ та, можливо, спробувати попрацювати в Європі ще. Однак до цього поставиться вже серйозніше.

– Я бачу ті можливості, які я втратила. Ти можеш впоратися з усім, що бачиш. Якщо не можеш – відійди в бік і нехай воно пролетить просто повз. Поки лопату не обстукали – нічого не пізно і виправити можна все.


Хода за свободу у Вінниці, 2018 рік

Автор: wariwona

Похожие матриалы по тегу

Предыдущий материал

Не по теме, но все же напишу

Следующий материал

“Йдемо до Баканова”. Активісти руху “Хто замовив Катю Гандзюк?” організовують акцію під СБУ

Коментарии (0)