Версія вчительки: «як ВОНО себе поводить», «я не рвала»

Версія вчительки: «як ВОНО себе поводить», «я не рвала»

Сьогодні зранку я зрозумів, що перед тим, як писати допис про вчительку, яка, за словами сина, зім’яла його малюнок, варто було спочатку вислухати і її версію. Але після розмови з учителькою, вважаю, що добре, що все сталось так як сталось.

Сьогодні вчителька англійської передзвонила дружині і ображено поскаржилася, що її викликав директор для пояснень, а насправді все було не так, а «ви на мене вилили бруд».

Домовляємось зустрітися з вчителькою після уроків, щоб поспілкуватися дивлячись одне одному в очі.

Син веде нас із дружиною в її клас. Вчителька просить кількох учнів, що затримались на перерві, залишити приміщення, а потім закликає трьох однокласників сина.

Звертається до учнів розповісти, що вчора відбулося.

Троє школярів починають говорити одночасно і нічого не зрозуміло.

– По одному говоріть, – вчителька.

– Ну ви, забрали в нього малюнок… – каже на вигляд більший хлопчина.

– Я забрала?

– Нє, ну, В (ім’я) забрав…

– Я його не брала, навіть в руки, мені поклали його на стіл, – вчителька. – Я ніколи нічого не забираю. І завжди віддаю, як забираю.

Ми з дружиною слухаємо, поки мовчимо.

– А скажіть він стукав кулаком по парті? – вчителька до учнів.

– Так стукав.

Вчителька, ймовірно хвилюється і постійно перебиває дітей, змушуючи їх говорити щось на підтвердження своїх слів.

В цей час заходить класний керівник сина і теж стоїть слухає.

– Він сидів у бейсі і я сказала йому зняти його.

– Він і на інших уроках в бейсі, – класний керівник.

– Бейс заважає вам проводити урок? – питаю.

– Ні, але в школі є якісь правила, – навперебій вчителька і класний керівник.

– Мужчина, коли заходить в приміщення, має знімати головний убір, – вчителька.

Я не сперечаюсь. Не питаю також чи вони спробували з’ясувати чому він в бейсі.

Пояснювати, що син одягає бейс не тому, що кидає виклик правилам, а тому, що окремі інтроверти таким чином намагаються трохи відгородитись від соціуму («тепер я в хатинці»), бачу немає смислу. Таким відгородженням також є остання парта, яку постійно вибирає син.

– Потім я зробила йому зауваження, щоб він не малював, – продовжує вчителька. – А потім він почав гримати кулаком по парті і почав кидатись папером.

– Він кидав своїм малюнком? – дивуюсь.

– Хлопці кидались чимось, він кидався чимось, – тут вчителька, видно, що невпевнена як було насправді.

А далі починає скаржитись, що до неї вже десяток знайомих підійшли, розказали, що про неї написали в інтернеті. А вона на сина ніколи не кричить (власне ніхто й не стверджував протилежного), каже, що добре ставиться до нього, а от він не працює на уроці, нічого не пише…

Далі кілька хвилин вчителька розповідає, що вона робить все правильно, а це дитина так поводиться, бо всі інші працюють на уроці. А ми кажемо, що вона погана вчителька (власне ніколи не казали, бо не перевіряли, просто віддавали його на додаткові уроки з репетиторкою англійської).

– А нащо ви в п’ятому класі перевели його до мене в клас?! – вчителька.

Дійсно син в п’ятому класі скаржився, що його нова вчителька англійської весь час робить йому зауваження, що він не працює на уроці і він попросився до цієї вчительки в клас, адже вона викладала англійську в молодшій школі і він вже звик до неї.

Зрештою я планував, щоб син при вчительці розповів свою версію. Власне, здавалося б, що і вчительці мало бути цікаво чому син сприйняв, що вона порвала малюнок, якщо вона не рвала.

– Ми почули вашу версію, нехай син розповість свою. Розкажи як було... – кажу сину і тут вчителька, яка під час низки скарг поступово емоційно себе розкручувала – вибухає.

– Не треба мені його версії! Я говоритиму! Ви мене на весь світ брудом облили!!!

Бачу, що спокійніша за мене дружина аж змінилася на обличчі від обурення. Але далі гірше. Емоційний сплеск вчительки перейшов у підвищений голос зі сльозами, що завмерли в очах.

– Я теж можу розказати як ВОНО себе поводить!

– Як ВОНО приходить!

– Як ВОНО…!

– Що? – піднялася дружина, яка до цього спокійно сиділа. – Ви називаєте нашого сина ВОНО?

– І після цього ви розповідатимете, що його поважаєте? – питаю. – Щось у вас слова розходяться з ділом.

– Та він і не зрозумів нічого, – намагається виправдатись вчителька.

– Врахуйте, що вчителька на емоційному підйомі, – намагається пояснити класний керівник.

– То ми зрозуміли, – бачу, що дружина аж зблідла від подиву і обурення. – Ви навіть не хочете почути як дитина сприйняла цю ситуацію? Якщо він в чомусь помилився, то можливо варто зрозуміти чому?

Класний керівник забрав інших учнів з класу і за секунд 30 повернувся.

Після такого емоційного вибуху вчительки син мовчить, коли вчителька його нарешті погоджується почути.

– Бачите, і ось так на уроках, коли я в нього щось питаю, – реагує на мовчанку сина.

Розмова поступово переходить в спокійніше русло і переповідати її всю нецікаво і немає можливості.



Вчителі загалом говорять про таке:

«Чому всі працюють, а він не працює»,

«Він подає поганий приклад класу, бо інші питають, а чому йому можна малювати, а нам ні»,

«Інші кажуть, а чому ми маємо вчити, а він не вчить»,

«А в нього на інших уроках такі ж проблеми» – не на всіх, на образотворчому і трудовому йому цікаво і він виконує завдання із задоволенням.

«Ну але на інших, які йому оцінки ставити?» — ну у вас описана 12-ти бальна шкала, по ній і ставте.

– Я кажу хоч бери переписуй це речення в зошит, щоб я тобі три поставила, – вчителька англійської.

– А який смисл? – вклинюється син, який до цього сидів мовчки.

– Як який?!, – дивується вчителька.

– Який смисл переписувати якщо я всеодно не розумію, що пишу?

– Чому не розумієш?

– Бо не хочу – мені нецікаво.

Далі син, зрештою, розповідає, що трапилось на його погляд:

– Я півдня малював малюнок, а В (ім’я) його забрав. Після цього я почав легко стукати по парті.

– Легко? Та ти гупав. Заважав, – вчителька.

– Потім порвав на клаптики інший аркуш і склав їх до портфелю. А коли попросив вас повернути малюнок, то він був вже зім’ятий і порваний.

– Я тобі казала, що віддам після уроку. А ти що? Пішов, сів на парту, закрився отако (показує) руками, а потім вийшов і гримнув дверима так, що аж шибки затряслися.

За словами класного керівника, хлопець, який забрав аркуш паперу, прибіг і йому розповів, що він забрав малюнок і поклав його на стіл вчительки, а наш син розсердився і пішов з класу.

Син пішов за 15 хвилин до закінчення уроку (вчителька повідомила по телефону класного керівника, який передзвонив нам).

В школі син дочекався поки закінчиться урок. Після уроку до нього підійшов хлопець, який забрав малюнок, і сказав, що йому шкода, що твій малюнок порваний.

Вчителька, як було видно, не відчувала ні шкоди, ні відповідальності за цю ситуацію, лише образу і звинувачення в бік батьків і дитини.

– То забирайте його, якщо я погана вчителька, – говорила під час цієї розмови.

А ще обвинувальним тоном запитала в мене:

– Ви написали, що вчилися в п’яти школах, а чого це ви вчилися в п’яти школах?!

– Яка вам різниця чому?

– Ага.

– Бо переїжджали по різних містах.

Коли ми вийшли з класу вчительки англійської, ще якийсь час говорили з класним керівником. Він добрий і син його любить. Але керівник не знає як знайти підхід до того, щоб син цікавився предметами.

Моє пояснення, що:

  • 17 у шостому класі – це ненормально (однолітки в США мають 5 обов’язкових і кілька на вибір),
  • неможливо стільки предметів добре вивчити і всі добре знати,
  • якщо вам дати завдання по 17-ти різнопланових предметах чи справитесь ви?

не сприйняли як аргумент: «ну інші ж якось вчаться».

Більше погодилися на тому, що 30 учнів у класі – це ненормально. Немає можливості індивідуально знаходити підхід до кожного учня.

Але я досі вважаю, що окрім цих факторів, ще має значення педагогічна майстерність вчителів.

Які я зробив для себе висновки після цієї більш ніж півгодинної розмови

Щодо самої ситуації

Вчителька, яка знає сина вже п’ятий рік, робить йому зауваження щоб він не малював. Він не реагує.

Для інших учнів це звучить як публічне засудження його дій. Ймовірно саме тому, щоб зробити вчительці приємне, учень, що сидів на парті перед ним, вирвав малюнок і віддав його вчительці.

Вчителька це втручання в чужий простір сприйняла як належне.

Протестів сина (гупанння по парті і рвання паперу) не зрозуміла і осудила. Повернути малюнок відразу – відмовилась. Розібратися теж (немає як і коли – більшість забирає увагу). І взагалі не спробувала з’ясувати, що трапилось, коли син вийшов з гуркотом дверей.

Хто пом’яв і порвав малюнок, так достеменно і невідомо. Сам малюнок зник. Вчителька припускає, що, мабуть, його прибрала прибиральниця.

Хоча стверджувала, що вона завжди віддає після уроку зошити чи інше, що забирає. Але перед тим ще стверджувала, що нічого не забирає.

Попри те, що я вчора тричі перепитував у сина як все відбувалося, тепер ні він, ні інші учні не можуть точно пригадати хто зім’яв і порвав малюнок.

Вчителька заперечує, що це зробила вона. Все інше в цій історії підтвердилось.

Не робитиму висновку хто правий, а хто винен. Чи 11-річний син «не такий як інші», чи педагогиня, чи «батьки, які не виховують сина».



Щодо шкільної системи освіти в середній школі

30 учнів у класі – це зло.

17 предметів, які мають вивчити 11-12 річні за рік – це зло.

Неможливість індивідуального підходу до учнів – зло.

Нерозуміння вікової психології (як і чому діти різного віку поводяться) – зло.

Нерозуміння різних типів особистості – зло.

Нерозуміння різних типів темпераменту і психологічних типів – зло.

Якщо оцінка – критерій успіху – це зло.

Несприйняття дитини як особистості – супер зло.

Невміння цікаво проводити урок – біда.

Емоційна нестабільність і відсутність постійного навчання у вчителів – проблема.

Щодо нашої відповідальності як батьків

На жаль, ми не знайшли часу, щоб поспілкуватися з кожним учителем і учителькою сина, щоб пояснити свої підходи до шкільної освіти і навчання.

Не поспілкувалися з кожним педагогом, що ми вважаємо важливим в навчанні сина, а що ні.

Не пояснили їм чому син поводиться так чи інакше в різних ситуаціях і як краще реагувати на таку поведінку (я чомусь вважав, що ці знання мають входити у функціонал вчителя, але реалії інші).

Також я вважаю, що все ж правильно обговорювати шкільні проблеми, після з’ясування всіх обставин і вислуховування всіх сторін. Тому я не правий, що розповів про цю ситуацію, не з’ясувавши, все до кінця.

Але, після сьогоднішньої розмови, я про це не шкодую.

В пориві емоцій вчителька видала своє справжнє ставлення до «не такого як всі» учня. А це важливі для батьків знання.

Ми минулого року зверталися із сином до психолога, з приводу його небажання ходити в школу і мовчанки, коли до нього звертаються вчителі.

Після низки зустрічей психолог сказала, що не в сина проблеми зі школою (тобто, він знайшов спосіб пом’якшувати дискомофорт ось таким закриванням), а у школи проблеми із сином (вони не можуть знайти спосіб комунікації з ним).

P.S. На старшого сина в цій школі вчителі теж ставили хрест. Я забрав його звідти після 9-го класу. Нині він навчається на державній формі у ненайгіршому університеті країни. Він не має знань із 17-ти різних предметів. Йому достатньо однієї галузі, якою цікавиться і вивчає – часто за допомогою відео на Youtube.

Автор: seaseas
Предыдущий материал

Судья КСУ Городовенко сажал в психбольницы инвалидов и отбирал у них жилье, – журналист

Следующий материал

Молодежные сборные. ЧЕ-2021. Отборочный турнир. Болгария – Россия

Коментарии (0)