Режисер "Білоруського вокзалу" Смирнов: Поки німецький шпигун лежить на головній площі Росії, вона не розпочне нового, справжнього життя

Смирнов: Упродовж року за радянської влади створювали 150 художніх фільмів, але гарних із них було менше ніж 10%
Моя бабуся закінчила Катерининський інститут шляхетних дівчат. І їй у 60 із чимось років уперше довелося працювати, тому що інакше дід би залишився без посилок у Мордовії

– Андрію Сергійовичу, добрий день. Дякую, що погодилися на це інтерв’ю. Я, зізнаюся, дуже давно хотів зробити його. Ви народилися в Москві в березні 1941 року. Скажіть: на початку війни і далі що з вами відбувалося?

Об этом сообщает АРМС ДАТА

– Коли мені було три чи чотири місяці, нас із матір’ю сімейство відправило у Воронеж. У Воронежі жила сестра моєї бабусі Ганни Степанівни. І її чоловік Василь Іванович Флоринський був одним із провідних артистів воронезького театру. І ось ми поїхали туди, сподіваючись, що місце більш-менш безпечне. Але треба сказати, що Воронеж перетворили на абсолютні руїни. Але ми поїхали потім разом із театром на Урал в евакуацію. Ми були у Стерлітамаку, в Уфі, потім – у Копєйську. Це частина Челябінська. І там пробули два роки – ми повернулися з матір’ю до Москви. Не знаю точно. Чи то наприкінці 1943-го, чи то на початку 1944-го. Батько був на фронті. Дід, батько батька, сидів у в’язниці. І в бабусі, матері батька, – у них була окрема квартира, що на ті часи рідкістю було в Москві. Коли діда перевели в Москву з Харківського заводу, йому дали квартиру. І ось я там народився. Але щойно діда посадили 1942 року, коли обидва сини були на фронті, бабусю одразу ущільнили – їй залишили одну кімнату. А бабуся, Марія Федорівна Смирнова, із дівочим прізвищем Соколова, спочатку протягом року навчалася у Смольному інституті до революції...

– Гарно.

– У Пітері. Але закінчувала в Москві Катерининський інститут шляхетних дівчат. І ось їй у 60 із гаком років довелося вперше в житті йти працювати, допомагати по господарству, гуляти з дітьми. Тому що інакше й дід би залишився без посилок у таборі, у Мордовії. Але все-таки потім сім’я возз’єдналася, двоє синів прийшли із фронту, 1947 року діда випустили з в’язниці, але в Москві йому жити було не можна. Мінус 100 міст. І вони з бабусею поїхали спочатку... У Макіївці на заводі він працював, він був інженером. А потім переїхали на північ, у Череповець.

– Андрію Сергійовичу, ваш батько Сергій Сергійович Смирнов – відомий радянський письменник, лауреат Ленінської премії, автор відомої книжки "Брестська фортеця". Я добре пам’ятаю, як у років 10 її вже прочитав. Скажіть: із батьком відверто про трагедію війни ви коли-небудь говорили?

– Ну що означає "відверто"? Уся література, створена батьком, – кілька книжок, зокрема "Брестська фортеця", – вона вся присвячена війні. Тому війна в нас удома була нібито невичерпною темою. І потім, коли батько зайнявся історією оборони Брестської фортеці, вважали, що ніхто не вцілів, усі загинули. Батько знайшов понад 500 уцілілих учасників оборони Брестської фортеці. Усі ці люди пройшли через німецький полон, бо окремі осередки опору в Брестській фортеці було придушено на початку серпня тільки. Тобто фронт був уже далеко, і вже взяли Мінськ, уже Смоленськ узяли. Німці вже підходили до Москви. А там іще групи бійців переховувалися в руїнах, попри голод, моторошні умови, вилазили, несподівано з’являлися перед німцями і ще вбивали когось. І ось залишитися серед живих можна було, або записавшись у поліцаї, або ти потрапляв у полон.

Більшість із них, звісно, потрапляла в полон без тями, пораненими, в абсолютно безвихідному становищі. І тому на них на всіх стояло клеймо. Сталін сказав, що "в мене немає полонених – у мене є зрадники Батьківщини". На них усіх було клеймо німецького полону, тому жили, ну... Ну, хтось із них більш-менш пристойно влаштувався, але переважно – у бідності, у злиднях. Проблеми з роботою... І ось ці люди стали з’являтися у нас удома. Батьки жили тоді в Москві, у Мар’їній Рощі. І ось приходили люди, погано вдягнені, які почувалися вигнанцями, нещасними, хтось переживав через те, що його виключили з партії, комусь треба було добути пенсію... Вони всі потребували допомоги. Когось... Скажімо, Петро Клипа, якому було 14 років у Брестській фортеці, який дуже допомагав бійцям, він був таким сином полку ніби, його старший брат був у гарнізоні Брестської фортеці... Так от: його батько знайшов у Магадані із 25-річним строком за вбивство.

– Ой! Ой!

– Водночас батько розкопав справу і з’ясував, що це несумлінний слідчий [обвинуватив його в] убивстві, у якому він не брав участі... І справу його переглянули, і Петро повернувся, приїхав до Москви, був у нас він. Ну, оскільки він молодший за всіх бійців Брестської фортеці, то ми із братом із ним якось потоваришували дуже.

Одне слово, війна нашої квартири не покидала. Поки я жив у батька, основні інтереси батька, я б сказав, літературні були пов’язаними з Вітчизняною війною.

– Скажіть: а чому країна помітила фронтовиків, які врятували її від фашизму, тільки за 20 років, тільки десь із 1965 року стали проводити паради тощо?..

– Річ у тім, що День перемоги був звичайним робочим днем. І коли стало наближатися 20-річчя перемоги, книжка батька вже виходила, і дуже відомими були його телевізійні передачі: "Розповіді про невідомих героїв"... Там у нього кілька серій було. Але я пам’ятаю, що їх показували у прямому ефірі, і приблизно до 1965 року батько приходив, жодного попереднього сценарію не пропонуючи телебаченню, але довіряли й так. Та все скінчилося скандалом.

Коли стало наближатися 20-річчя перемоги, батько був дуже занепокоєний цим питанням – він двічі чи тричі писав щодо цього записки у ЦК партії, де пояснював, що необхідно святкувати цей день, це велике свято, відіграло величезну роль у житті нашого народу. Пропонував пільги для фронтовиків. І зокрема писав про те, що люди, які були в полоні, на 99% ні в чому не винуваті перед Батьківщиною. Вони потрапляли у страшенному стані зазвичай: поранені, непритомні. І це дало результат. Саме 1965 року до 9 травня вийшла докладна постанова Ради Міністрів (звичайно, виходило все із Центрального комітету партії), у якій, по-перше, оголошували вихідним днем 9 травня, День Перемоги, по-друге, заодно оголосили вихідним днем 8 березня. Воно теж було робочим днем, а тут було написано, що це нібито на згадку про заслуги радянських жінок у тилу й на фронті. І велика постанова уряду, де з’явилися пільги для фронтовиків. Ну, пільги – у сенсі, черга на квартиру... Людям, які пройшли фронт, мали давати квартири. Пільги на ліки, на медичне обслуговування. І від цього моменту – із 1965 року – люди, що пройшли полон, припинили почуватися вигнанцями.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– А почувалися вигнанцями не тільки ті, хто пройшов полон, але й люди-фронтовики. Слухайте, вони ж узагалі не мали пільг. Багато калік на вулицях міст було, чи не так?

– Так, так і було. Ось перелом у свідомості, чи що, нації й держави – головне – відбувся тоді, 1965 року. Так, скандал, після якого батькові передачі стали суворо контролювати. Батько в одній зі своїх передач – не пам’ятаю, у березні, чи що, 1965 року чи у квітні – присвятив фантазії на тему, як треба святкувати 9 Травня. Що, звісно, мають бути військовий парад, демонстрації тощо. І зокрема, він став фантазувати, і він сказав, що "і звісно, на чолі цього параду мали йти наші уславлені маршали, і першим іти має, звісно, Георгій Костянтинович Жуков". Скандал був жахливий, тому що Жуков був у немилості. Його давно звільнили з усіх посад. І мені розповідав покійний драматург Михайло Шатров, Міша, ми товаришували, що він був у кабінеті тодішнього голови Держтелерадіо... Мєсяцев було його прізвище. Під час їхньої розмови пролунав дзвінок на вертушку, і звідти полилися страшенні матюки. Мєсяцев зблід, якось виправдовувався і попросив Шатрова покинути кабінет. І його вичитували. І відтоді передачі батька залишилися в ефірі, але він мав надавати сценарії, про що він говоритиме, конкретні факти... І їх суворо контролювали. Ось протягом якогось часу взагалі не було передач.

Цькування Пастернака – найболючіша точка в історії нашої сім’ї

– Той час був дуже складним, і періодично цькували то одного видатного письменника, то іншого. І багато талановитих, гарних людей, на жаль, у цьому брало участь. Батько, наскільки я знаю, брав участь у цькуванні Пастернака. Він потім вам говорив щось про це? Він каявся внутрішньо?

– Це найболючіша точка в історії нашої сім’ї й у свідомості мого молодшого брата Костянтина, телевізійного продюсера. І в моїй теж, звісно. Річ у тім, що, коли вийшов "Доктор Живаго" і Борис Леонідович здобув Нобелівську премію, мій батько був першим секретарем московського відділення Спілки письменників. Зрозуміло: він у цьому брав участь, він робив доповідь на тому засіданні, де Пастернака виключали зі Спілки письменників.

– А Пастернак був на ньому тоді?

– Ні, він не прийшов. Він не прийшов. Він почав хворіти, на нього так вплинула ця кампанія ненависті і цькування! Жахливо. Він же за два роки помер. І я думаю, що це, звісно, відіграло велику роль у стані його здоров’я. Він не міг залишитися байдужим до того, що відбувалося навколо. Ну, і є вірші, які про це свідчать.

Батько на цю тему... Мені було 17 років у той час. Це 1958 рік. І я вже закінчив школу і навчався на першому курсі ВДІК. Але я мушу сказати, що я був темним. І для мене прізвище Пастернака... Я знав, що є такий поет, письменник. І я не знав, що в мене на все життя це буде улюблений поет і я знатиму напам’ять дуже багато його віршів. Хоча серед моїх товаришів на першому курсі ВДІК були й ті, хто поїхав на похорон Пастернака. Це я запам’ятав. Сценарист Володя Голованов – він точно був там і розповідав про це. На похороні в Передєлкіно. Але це оминуло мене.

Я тільки якраз років у 18 почав розумітися на віршах Пастернака, які мене абсолютно вразили. І це було болюче місце. Ми про це не говорили вдома. Але потім, уже багато років по тому, я вже закінчив ВДІК, уже працював як режисер... Траплялися конфлікти з батьком, тому що я прийшов у ВДІК комсомольцем. Я був таким собі "піонерським посадовцем". Я був у школі головою ради загону, потім – головою ради дружини. Це три червоні смужки на рукаві. Коли після смерті Сталіна 1954 року у Кремлі... Кремль відкрився спочатку "ялинкою", а потім, десь навесні, у лютому чи в березні, був перший всесоюзний зліт піонерської організації. То от єдиний квиток у Кремль дали на школу, і його вручили мені, і я пішов туди. Але, щоправда, так сталося, що коли... Я не побачив цього зльоту, тому що ми увійшли, по-моєму, у Георгіївський зал: нас там було, ну, тисячі три, напевно.

– О!

– Так, величезний натовп. Дівчатка: темна спідниця, світла, біла сорочка. Хлопці у штанях, і всі з червоними краватками. І видовище мені здалося абсолютно приголомшливим. Це мені 13 років. Але коли весь цей хор гримнув: "Взвейтесь кострами, синие ночи", – я, мабуть, від щастя знепритомнів.

– (Сміється.)

– Й отямився я в медпункті, уже поруч зі мною сиділа мати, яку викликали з дому. І швидкою допомогою ми з матір’ю повернулися додому. Тож самого зльоту я не бачив. Ось таким я прийшов у ВДІК: з упевненістю, що "Три богатирі" Васнецова – це великий живопис.

– (Сміється.)

– Темний. Але ВДІК дуже допоміг мені стати іншим. Річ у тім, що у ВДІК у той час навчалися хлопці... Ну як? Андрій Тарковський, Василь Шукшин, Олександр Мітта. На моєму курсі навчався Андрій Кончаловський, покійний Віктор Трегубович. І рівень творчого...

– Але й викладав же хто? Михайло Ромм викладав також.

– Так. Нашу майстерню очолював Ромм. І з цілої низки предметів у нас були... Звісно, головною була військова підготовка. Військової підготовки було удвічі більше, ніж режисури. І ми іспити складали – усе як годиться. Але рівень творчої конкуренції був дуже високим. Така штовханина у молоді, хто поважніший. І це дуже важливий компонент студентського життя. Він задавав досить високу планку, тому що вже такі хлопці, як, скажімо, Отар Іоселіані або Андрій Тарковський, – до них було буквально не підійти. Дуже горді хлопці, дуже поважні. Тож доводилося ліквідовувати свою культурну темноту й у сенсі літератури, і в сенсі живопису, узагалі мистецтва. Тому із ВДІК я вийшов іншою людиною. Моєю настільною книжкою на той час була книжка Бердяєва...

– Ого!

– "Витоки і зміст російського комунізму". І я вже примудрився, хоча це було небезпечно, купити й "Віхи" 1909 року, і том Бердяєва. У спекулянтів книжкових. Хоча це було небезпечно, та однак. Погляди були дещо інакшими. Не тільки на мистецтво, але й на російську історію. У батька це, звісно, викликало протест. Він був членом партії, йому здавалося, куди мене понесло... Але ми любили один одного. І він – мене, і я його дуже любив.

Та був конфлікт через Окуджаву. Булата почали переслідувати за партійною лінією. Це вже після "Білоруського вокзалу". Тож із Булатом у мене був певний зв’язок, повага, я дуже любив його як поета. І я з’ясував, що до нього висунули якісь претензії у зв’язку з його виступами в Парижі. І на парткомі у Спілці письменників його якось там тероризували, вимагали, щоб він писав... І в підсумку він таки написав покаянного листа, бо подітися було нікуди. Його притисли. Але я знав, що в одному із засідань брав участь батько. Це ми вже жили, звісно, окремо, я вже був одруженим. По-моєму, дітей у мене ще не було, але близько було. І я приїхав до батька і почав допитувати, що таке. Батько був дуже незадоволеним. І я примудрився промовити таку фразу, сказати: "Тобі що, Пастернака мало?"

– Ой!

– І я, мабуть, зачепив болючий мозоль. У батька просто перекосилося обличчя – я злякався за нього. Думаю: не дай боже, із серцем щось буде. І батько сказав таку фразу – я її запам’ятав на все життя: "А тобі не траплялося зробити щось, про що б ти потім шкодував? Ну, ти щасливий хлопець". Я негайно попросив вибачення, я зрозумів, що я ступив туди, куди не можна ступати. І тому я думаю, що батько до кінця життя страждав від цього і вважав це невиправною помилкою.

Мою короткометражку "Янгол" поклали на полицю. Заступник міністра культури мені на прощання сказав: "Ми тобі допоможемо змінити професію"

– Андрію Сергійовичу, от ви закінчили ВДІК, стали кінорежисером, сценаристом, драматургом і актором театру та кіно. І 1971 року вам було 30 років, ви зняли фільм "Білоруський вокзал". Я вважаю, один із найкращих фільмів про Велику Вітчизняну війну, про Другу світову війну. Настільки пронизливий, настільки позбавлений надмірного пафосу, настільки якийсь чесний, правдивий... Ви знаєте, його досить часто показують досі на телебаченні, і щоразу, коли я випадково на нього натрапляю, я дивлюся його до кінця і наприкінці завжди плачу.

– (Сміється)...

– Схоже відбувається зі мною, коли я дивлюся фільм Куліджанова і Сегеля "Дім, у якому я живу". Теж чесне якесь кіно про війну і начебто не про війну, а про людські стосунки, про людей. І теж завжди плачу. І ви знаєте, ми якось зі Станіславом Говорухіним (ми з ним дружили) говорили на цю тему. І він серед своїх улюблених фільмів ось теж назвав "Дім, у якому я живу" і "Білоруський вокзал". Скажіть: ви зробили це кіно, ви молода людина, вам 30 років... Це була немодна картина, там не було героїзму, там не було якогось "за Батьківщину, за Сталіна", гасел, пафосу, закликів. Ви зробили це кіно. А яка головна ідея "Білоруського вокзалу"?

– (Сміється.) У "Білоруського вокзалу", якому, до речі, у лютому майбутнього року, за два місяці, виповниться 50 років від дня виходу на екрани... Для кіно це неймовірна дата. Звісно, я думати не міг. Тому що кіно за 10–15 років застаріває. А його дійсно ще досі показують по телевізору. Там довга історія, пов’язана із цензурою. Усього цього я не переказуватиму. Справа була дуже простою. Ми починали працювати удвох із моїм товаришем, уже покійним, Борисом Яшиним. І разом ми зробили повнометражний фільм про війну "П’ядь землі" за чудовою повістю Григорія Бакланова, теж, на жаль, покійного. І дві короткометражки. А потім ми розділилися: він вирішив попрацювати окремо. І моя перша самостійна робота була короткометражкою, яка мала назву "Янгол". Але її поклали на полицю, негатив її втрачено, він зник. На щастя, збереглася одна копія, значно понівечена цензурою. Але все-таки картина ця є – її можна знайти в інтернеті сьогодні. А наступною роботою був "Білоруський вокзал". Але сталося як? Навесні 1968 року я щойно закінчив монтаж і щойно дізнався, що картину поклали на полицю. І тодішній заступник міністра Баскаков мені на прощання сказав: "Ми тобі допоможемо змінити професію".

– Це, маєте на увазі, фільм "Янгол" поклали на полицю, так?

– Фільм "Янгол". Так-так-так. Ну, громадянської війни... було оголошено, що це ідеологічна диверсія невдала і наклеп на російський народ. Там образ такого люмпена, якого дивовижно грав Коля Губенко. І роль було під нього написано. У нього там репліка була: "Ми, дякувати богу, не буржуї якісь, а найсправжнісінькі православні пролетарі". Ось такий букет ідеологічний. І я був без роботи. І в цей час мій друг, покійний теж, Леонід Гуревич, чудовий режисер, монтажер, викладач... Він був редактором на експериментальній студії... Він був редактором на фільмі "Янгол", за що його і звільнили із цієї студії.

І ось ми десь випивали в компанії, і він мені розповів, що там лежить нерозглянутою заявка на експериментальній студії Вадима Труніна, сценариста, якого я знав, де четверо фронтовиків зустрічаються після тривалої перерви на похороні у свого командира і намагаються знайти давно втрачену спільну мову. Ось із цього почалася історія "Вокзалу". Тому що він розповів... Ми вже були напідпитку, але те, що я почув... Ось усі ці герої Бреста, яких я бачив у нас у Мар’їній Рощі, пригадалися, і в мене було відчуття, що я зобов’язаний зняти цю картину. І я від цього моменту одразу знайшов цю заявку, зідзвонився із Труніним, якого не було в Москві. Але далі почалися довгі пригоди, тому що зі мною ніхто не укладав договору. Це відкидали і "Мосфільм", і експериментальна студія. Потім це давали іншим режисерам, із ними укладали договір... Спочатку – із Ларисою Шепетько... Потім за це взявся Марк Осіпян, але теж там щось не склалося. Гарні режисери. І ось коли після двох спроб експериментальна студія десь за рік розірвала цей договір із Труніним і сценарій залишився нічийним, настав мій час. І ми із Труніним уже без будь-якого договору написали... Тобто писав сценарій Трунін, але я сидів поруч. Ось так. Весь діалог... Там чудовий діалог, завдяки якому картина досі жива. Це заслуга Труніна. Але я теж у цьому брав участь.

Головна ідея "Білоруського вокзалу" в тому, що цим героям Батьківщина – не мати, а мачуха

– Андрію Сергійовичу, а якщо однією фразою сказати, головна ідея "Білоруського вокзалу" в чому?

– (Сміється)... Це ви мене ставите у скрутне становище. Звісно, у тому, що цим героям Батьківщина – не мати, а мачуха.

– О!

– Це, звичайно, найважливіше. Хоча вони самі так не вважають. Але так і було, так я бачив цих людей. Вони не вважали себе скривдженими. Вони зробили справу, якої не забудуть століттями. І це відчуття жило практично в кожному фронтовику. І нічого, окрім любові, вдячності та схиляння перед цими людьми – жодних інших почуттів не може бути. А в держави ставлення до них... Так, звісно, по-хамськи поводилася часто-густо.

– Ви дивовижних акторів узяли. Це були дивовижні влучання в образи. І Леонов, і Папанов, і Сафонов, і Глазирін, і Ніна Ургант. Як ви їх добирали? Ви розуміли, що ролі написані конкретно під Леонова, конкретно під Папанова? Чи ви обирали?

– Ні, конкретно роль була написана тільки на Леонова.

– Ось так.

– Причому ще коли сценарій писав, я думав: "Ну хто? Хто?" І Трунін (а це була ідея Труніна) каже: "Ось Леонова я бачу". І я кажу: "Але він же комік". – "Ні, я думаю, що це саме..." І я до цієї ідеї звикав. Але потім, звісно, познайомилися з Євгеном Павловичем. Проб жодних для нього не було. Тільки костюм, це... Тому що я швидко зрозумів, що Трунін абсолютно має рацію і що це знахідка. Для інших були якнайдетальніші проби. Найдетальніші. І такі чудові артисти пробували, як Михайло Олександрович Ульянов. На роль, яку потім грав Глазирін. На цю саму роль пробувався покійний Микола Миколайович Рибников. Чудові артисти. Ну, тобто добір був дуже ретельним. І проби були тривалі, довгі, перш ніж... А ось на роль директора заводу, якого грає Глазирін, я ніяк не міг зупинитися, тому що там був чудовий... Вибір був дуже складним. І я запитав... Юрій Якович Райзман був одним із керівників на "Мосфільмі" – так?

– Так. Так.

– І Райзман завжди чудово працював з артистами. Я з великою повагою ставився до того, що він робив. І я в Райзмана запитав: "Юрію Яковичу, ну от кого б ви взяли? Рибникова чи Глазиріна?" Він подумав і сказав: "Глазиріна". І я затвердив Глазиріна.

– (Сміється)...

– Ось я це пам’ятаю, як зараз. Я думаю, що фільм живе так довго завдяки двом компонентам, тому що знято його кепсько, на жахливій плівці. І взагалі його планували як чорно-білий і вузькоекранний, а мене ще після "Янгола" змусили знімати широкий екран, та на радянській жахливій плівці. Там багато сцен перезнімали по три-чотири рази через те, що плівка давала брак. А артистів уже вдруге складно змусити грати, вони не вірять, що це взагалі коли-небудь скінчиться. Але живе фільм завдяки двом компонентам, на мою думку. Це блискучий діалог, живий і сьогодні, й артисти, звісно. Чудові артисти. Від Ніни Ургант до Леонова. Один кращий за іншого.

Скріншот: RTVI Новини / YouTube
Скріншот: RTVI Новости / YouTube

– Я б сказав, що є ще третій компонент: пісня Булата Окуджави. Видатна пісня, я вважаю. Так, "нам нужна одна победа". Скажіть: цю пісню Окуджава спеціально для фільму написав?

– (Сміється)... Це потребувало чималих зусиль, тому що я перебирав пісні часів війни, пропонував Труніну – він усе відкидав. Казав: "Ні, потрібна пісня, спеціально написана". Ну хто? Ну, Окуджава, звісно. Я поїхав до Булата Шалвовича, і він сказав: "Ні, я вже рік як не пишу – я в це не лізтиму". Я кажу: "Ну, ось прочитайте сценарій хоча б". А сценарій був на голову вищий, ніж готова картина.

– Невже?

– Так-так. Режисеру далеко не все вдалося зробити, що там було написано. Чудовий.

– Приголомшливо.

– Ну, ще цензура. Цензура ще дуже допомогла. Ну, не будемо заглиблюватися. Окуджава прочитав сценарій і сказав: "Ну, гарний сценарій. Ні, я не буду, я не полізу в це". А фільм було знято вже майже весь, окрім останньої сцени. Трунін мені сказав: "Ну, покажи йому матеріал. Може, це його переконає". Я насилу вмовив Булата – він приїхав. І я показав йому матеріал. Практично всю картину, ще не оброблено, окрім останньої сцени. І як не дивно, він погодився. Спалахнуло світло – у нього очі загорілися. Він сказав: "Я спробую". І в підсумку він написав текст, причому мене текст здивував. Дивний якийсь: горить і крутиться планета, там... Трунін відразу – треба віддати йому належне – сказав: "Це те, що треба. Це текст, написаний, можливо, цим Кірюшиним, журналістом, якого грає Сафонов. Кимось із них". А потім... Ой, ну, коротше, звісно, ця пісня задає фінальний настрій практично картині.

– Так.

– Але треба віддати належне ще Альфреду Шнітке, який попросив, щоб його прізвище прибрали з титрів, бо музика... Я просив його написати музику – він написав музику, але потім ми переконалися... Він каже: "Ваше зображення не терпить музики". Мабуть, воно занадто побутове, чи що. І музика не пішла. А Булат мучився, не міг скласти музику, казав: "Ну, я не можу". Але Альфред допоміг організувати. І треба віддати належне йому. А потім, цей марш, під який... уже протягом 10 років десантники ходять під нього на параді. Це ж марш Альфреда. І треба віддати належне Ніні Ургант.

– Так.

– Тому що те, як виконано пісню... Її і заспівали чудово, і чудово зіграли. Ну, вона ж грає там під власну фонограму. Тож це праця багатьох людей.

Цензура дуже шматувала "Білоруський вокзал" ще на стадії сценарію

– Андрію Сергійовичу, а цензура дуже шматувала "Білоруський вокзал"?

– Дуже. Іще на стадії сценарію там... Як вам сказати? У сценарії не було жодної цієї газової труби, якою вони лізуть під землю. А в ресторані, куди вони приходили, сиділа компанія молодих людей, які дещо по-хамськи до них ставилися, чогось дозволили собі якісь жарти тощо. У підсумку один із них не витримував і давав у морду молодому, і починалася бійка.

– Оце так!

– І ось тут з’ясовувалося, що це колишні десантники. Вони цих молодиків розклали, але один із молодиків був сином якогось начальника, прибував наряд міліції і їх усіх везли в ізолятор, у відділок міліції. Але вся річ у тім, що вони виходили з міліції самі, поклавши все це відділення.

– Ох!

– Від цього залишилася тільки одна репліка. Вони зараз виходять коли з міліції, Леонов кричить: "Хай живе свобода!" Це залишок ось цього епізоду. Категорично кажуть: "Як це? Вони міліцію нашу розкладатимуть? Про це мови бути не може". Ну ось.

– Поганий приклад.

– Звісно, це інший сценарій. Я кажу: той сценарій, який ми принесли на студію, на 10 голів вищий від готової картини.

– Андрію Сергійовичу, якби ви сьогодні знімали це кіно з висоти прожитих років і вашого досвіду, що б ви там змінили?

– Ну, я б зробив, по-перше, чорно-білу картину, вузькоекранну. Артистів я міг узяти всіх тих самих, але кінематографічний текст був би набагато жорсткішим.

– Ви зробили чудове кіно. Якщо я запропоную вам назвати трійку найкращих, на ваш погляд, фільмів про Другу світову, радянських фільмів або російських, будь ласка...

– У нас?

– Так.

– Ну, звісно, передусім це "Балада про солдата". Це і "Дім, у якому я живу", який ви назвали. Чудова картина. Туди увійшли і "Журавлі" – це взагалі шедевр.

– "Летять журавлі", так.

– І там війна є. І так, що теж викликає сльози. Ще чудовий фільм про війну зробив нині покійний Сеня Аранович. "Торпедоносці". Чудова картина. І як актор, і режисерськи дуже гарно. Ну, звісно, нікуди не подінешся від Германа. "Перевірки на дорогах" – чудова картина. Ну ось я вам уже назвав кілька штук. Є що згадати. Це по-справжньому гідні картини. Та й "Чисте небо" теж про війну.

– О, Чухрая, так. Чудова.

– Чудова картина.

Упродовж року за радянської влади створювали 150 художніх фільмів, але гарних із них було менше ніж 10%

– Із 1988-го до 1990 року ви були першим секретарем правління Союзу кінематографістів СРСР. Серйозний вид діяльності тоді, за часів перебудови. І ви дуже багато зробили для радянського кіно. Скажіть, знову-таки, з позиції часу найкращі радянські та російські кінорежисери, на вашу думку, хто?

– Ну, це справжня провокація. Їх багато. Я можу сказати: при тому, що за рік за радянської влади робили 150 художніх фільмів, із них гарних бувало, ну, менше ніж 10%. А основну продукцію для кого робили? Невідомо. Для тих, хто працював, і для начальства. Не більше. І ми свого часу, коли були в Союзі кінематографістів, комісію виділили й попросили їх порахувати: ось узяти всю продукцію... Причому ми взяли спокійне десятиліття. Не пам’ятаю: 1960–1970-ті чи 1970–1980-ті – щось на кшталт цього. І порахували, скільки було на рік авторських фільмів пристойних і скільки було комерційно успішних фільмів. Результати виявилися плачевними. Дві комісії навіть працювали: одна – у Держкіно... Дійшли одного: що авторських на рік виходить там... Фільм Клімова і фільм Германа, скажімо. Або на рік комерційно успішними виходять комедія Рязанова і комедія Гайдая.

– Або Данелії. Так.

– Або Данелії. Так-так-так, є кого рахувати. Отже, так от з’ясували, що авторських фільмів пристойних на рік п’ять не було жодного разу. А успішних комерційно 10 не було жодного разу. Але було вісім, було дев’ять. Тобто навіть якщо, наприклад 10 і п’ять, це рівно 10% усієї продукції. Для кого робили 90%? Це запитання лишилося без відповіді.

– Михалков і Кончаловський – на вашу думку, видатні режисери?

– Це провокаційне все. Андрій Кончаловський – безумовно, видатний режисер. І вже перші його картини: і "Перший вчитель", і "Ася-кривоніжка" ("Історія Асі Клячиної, яка кохала, та не вийшла заміж". – "ГОРДОН") – це класика нашого кіно, яка ніколи не постаріє. Але він і зараз... Дві останні картини його дуже міцні.

– Так.

– Картина "Рай" і остання картина "Дорогі товариші" дуже міцно зроблені. Я дуже... Як сказати? Ми багато в чому розходимося, але це один із найблискучіших режисерів нашого кіно.

Стосовно Микити... Ну, річ у тім, що з ним сталася страшна зміна. Поки він поводився пристойно, усе-таки там "Механічне піаніно" мало успіх тощо. Я не шанувальник його таланту, я б сказав, бо "Рабу кохання" можна дивитися, її дуже красиво знято. Але й заткнути вуха і не чути жахливий текст, який написали, між іншим, Кончаловський і... Господи, чудовий Гринштейн. "Стомлені сонцем" – на мій погляд, картина абсолютно брехлива. Але далі він почав поводитися погано, а Господь забирає талант. Тому три його останні картини, по-моєму, одна гірша за іншу. Це якось... "Цитадель", "Предстояння", чи що...

– "Предстояння", так.

– Так. І зовсім моторошна картина – "Сонячний удар" за Буніним. По-моєму, моторошно.

– Помер, на жаль, кілька років тому Олексій Балабанов. Він мені видається грандіозним режисером, просто грандіозним. Що ви думаєте про нього?

– Балабанов?

– Так.

– Ну, це один із найбільших режисерів в історії нашого кіно. Абсолютно оригінальний, блискучий режисер. І його картини – так, по-моєму, усі – залишаться в золотому фонді нашого кіно. А вже такі речі, як "Вантаж 200" або обидва "Брати"... Ну, це все залишиться назавжди. Це великий режисер.

На сценарій "Жила була одна баба" у мене пішло понад 10 років

– Після 30-річної перерви ви за своїм сценарієм зняли 2011 року фільм "Жила-була одна баба". Блискуча, на мою думку, картина, де чудово зіграли і Дар’я Єкамасова, і Олексій Серебряков і інші. Скажіть, а чому ви 30 років нічого не знімали?

– (Сміється.) Тому що мені набридло те, що зі мною робила цензура. Я на той час зробив чотири, чи що, картини: "Ангел", "Білоруський вокзал", "Осінь" та "Віра і правда". Чотири картини. Жодна з них не вийшла на екран так, як гадалося. Жодна. Остання картина "Віра і правда" – це велика, було задумано... Цілий роман, який починається після війни і доходить до тих днів. Її закінчили 1979 року. Але її так... Мене взагалі на середині виробництва зупинили. Сизов, тодішній директор "Мосфільму", сказав: "Ти думаєш, ти витратив мільйон – ми тобі дамо витратити другий? Ні, поки ти цього не переробиш, продовження не буде". І мені довелося сцену за сценою переробляти. І головне – стилістично. Її було задумано як такий роман-гротеск. Але з’ясувалося, що зображати радянське життя у стилі гротеск – це злочин перед владою, державою, партією тощо. І я твердо вирішив, коли закінчив картину, що з мене досить. Я залишився в кіно, я писав сценарії, п’єсу написав, яка йде досі в театрі сатири. Після перерви певної. Я поставив дві вистави: одну – на сцені МХАТ, іншу – у Парижі, "Камеді Франсес". Викладав три роки. Посадовцем був три роки в Союзі кінематографістів. Тобто я був у цьому самому бізнесі, але я не ставив картин.

А ось коли я побачив, що дійсно... Адже першим поставив питання про скасування державної цензури хто? Союз кінематографістів. А я був тоді виконувачем обов’язків першого секретаря. Це вперше було згадано в доповіді навіть про той з’їзд – що категорично можна, щоб державної цензури не було. І ось коли я побачив, що вона не існує, мені, звичайно, стало заздрісно. І я подумав: "Ну що ж я? Я не кину..." Ось останні мої дві картини "Жила-була баба", яку ви згадали, і остання "Француз" – їх не торкнулася рука цензури. Мало того що останню картину взагалі зроблено на спонсорські гроші, там державних жодної копійки немає. А в "Бабі" приблизно менше ніж 20% державних. Усе інше... І жодної цензури. Ось заради цього я і прагнув повернутися.

– "Жила-була одна баба"... Ви – абсолютно міська людина, москвич, із головою поринули в селянське життя і показали історію простої тамбовської селянки. Що для вас цей фільм? От навіщо ви його робили? Що ви хотіли сказати?

– (Сміється.) Ну, розумієте, на сценарій пішло понад 10 років у мене. Його задумано було 1987 року. Я схопився серед ночі, щоб записати кіно про тамбовське повстання. А потім ось почав думати саме про це: як же я, міська людина, яка не прожила в селі більше ніж місяць?.. Але на це пішло понад 10 років. Це, ну, правда, я хочу похвалитися: одна з консультанток наших, викладачка тамбовського університету, мені потім сказала, коли картину знімали: "Ти можеш захистити дисертації із трьох різних гілок науки: перша – це історія селянства, друга – це історія революції та громадянської війни, а третя – з діалектології". Ось тамбовська говірка і її порівняння зі, скажімо, володимирською або рязанською. На це дійсно пішло дуже багато часу, але я вважаю, що й не дарма.

– Ви хотіли показати через історію цієї жінки трагедію Росії, правильно?

– Звичайно. Адже в нас досі про розкуркулення майже немає серйозних картин. Узагалі те, що сталося із селянством... Адже 1917-го, на початку, ще до Лютневої революції, 83% зараховували себе до селянського стану. А решта – 17%. Це абсолютно селянська країна. Адже всі розмови Леніна, що революція спрямована проти поміщиків і капіталістів, – це дурниця. Ні поміщики, ні капіталісти 10-ї частки не пізнали того, що сталося із двома іншими станами: це селянство і духовенство. Ось ці постраждали капітально і назавжди. Розумієте? Тому що, ну... Не будемо цього торкатися, так. Капітальна занадто тема.

Ви чудово зіграли Івана Буніна у фільмі Олексія Учителя "Щоденник його дружини".

– Спасибі.

Бунін – на мій погляд, один із найвидатніших письменників за всю історію російської літератури. А ким для вас Бунін є? Що ви про нього думаєте?

– Це мій улюблений письменник, яким я займаюся все життя. Років приблизно із 20 з невеликим. Причому я уявлення не мав як про вірші Пастернака, так і про прозу Буніна, по-моєму, у ВДІК прийшов, не читав Буніна. І першим, до речі, був покійний Павло Лемешев: "Як, ти "Ліку" не читав?!" І я кинувся читати "Ліку". Я думаю, особливо коли я був начальником, дещо нам удалося зробити. Я дуже близько зійшовся з найбільшим бунінознавцем нашим, покійним Бабареком. Це був чудовий абсолютно дослідник. Завдяки Бабареку ми, по-перше, знайшли в Америці сім’ю інженера Мельтєва, який знімав любительською камерою, але дуже добре і по світу – знімав Буніна, коли він навесні 1953 року вийшов із лікарні. У нас там Бунін, Віра Миколаївна і Теффі.

Бунін дуже поганий вигляд мав після лікарні. А потім того самого року він знімав його 22 жовтня, у день, коли Буніну стукнуло 80 років. І там Бунін ошатний, підтягнутий. І там мало не вся російська колонія. Там і Теффі, і Маклаков, і найближчі друзі Буніна. І тепер ці плівки сім’я Мельтєвих піднесла нам. Оригінали лежать у російському Фонді культури. Дуже дорогоцінні. Потім я окремо ще до Швеції поперся... Річ у тім, що церемонії вручення Нобелівської премії знято на плівку, починаючи з 1934 року, коли американка – як її? – отримувала. А Бунін отримував 1933-го. Світла було мало. І тільки фотографії. Зате всі до єдиного фотознімки, які зафіксували Буніна цього дня, тепер у російському Фонді культури. І плівка, де знято вечерю в ресторані, який сьогодні у Стокгольмі такий самий, як був у ті часи, де Бунін сидить поруч із кронпринцесою шведською, – це все теж у Фонді культури.

Тобто Бунін повернувся додому.

– Ну, цього не можна сказати. Я думаю, що він би сказився, якби його могилу вирішили перевезти, як Шаляпіна, скажімо. Або Денікін тепер лежить у нас тут.

Источник: http://bugabooks.com/post/991848
Автор: miss_tramell
Предыдущий материал

Українці зможуть повернутися додому з Ізраїлю 4 березня: як отримати квиток

Следующий материал

Глава Томска Иван Кляйн переведен под домашний арест

Коментарии (0)